Головна » Статті » Суспільство » Московський вектор дипломатичної діяльності Богдана Хмельницького

Московський вектор дипломатичної діяльності Богдана Хмельницького

Богдан Хмельницький

Український народ у минулому неодноразово ставав на шлях творення власної держави, але так і не зумів утвердитися в якості самостійного політичного суб’єкта. Успіх нинішнього українського державотворення, значною мірою, залежить від того, чи зуміємо ми об’єктивно і критично проаналізувати власний історичний досвід. Сучасний етап розбудови української держави ставить перед нами завдання вибору шляху розвитку держави. У цьому контексті привертає увагу дипломатична діяльність Богдана Хмельницького, яка позначилася складними пошуками найбільш прийнятної моделі розвитку для України в складних зовнішньополітичних умовах.

Від самого початку Національно-визвольної війни Богдан Хмельницький значну роль приділяв відносинам з іноземними державами, адже саме від їхнього ставлення певною мірою залежав успіх війни, яку розпочав Хмельницький в 1648 році. Головним завданням Б. Хмельницького, починаючи з другої половини 1648 року було утвердження Українського гетьманату як васально залежної держави під протекторатом якогось із монархічних дворів Заходу (Трансільванія), Сходу (Росія), Півдня (Туреччина) чи Півночі (Швеція). [1, c.54]. Серед головних зовнішньополітичних завдань українського гетьманського уряду було забезпечення самого існування держави та створення зовнішньополітичних та мілітарних передумов для реалізації української державної ідеї.

Українсько-російські відносини в контексті зовнішньополітичної діяльності гетьмана Богдана Хмельницького розпочинаються з листа гетьмана до московського царя Олексія Михайловича 18 червня 1648 року. У цьому документі гетьман пише царю, що він зичив би для своєї землі такого господаря як цар і що, якби на те була воля Божа, то він зі всім Військом Запорозьким готовий служити йому [2, c. 49]. Цар не поспішав з остаточною відповіддю: він мав свої розрахунки. Проте інтерес до України був такий великий, що за роки Визвольної війни Москва надіслала до Б. Хмельницького 13 посольств. Але Московія боялася встрявати в черговий виснажливий конфлікт з Польщею. Вона вдоволено спостерігала за процесом взаємного виснаження Польщі й України.

Разом з тим «московська карта» не була єдиною зброєю в дипломатичному арсеналі Богдана Хмельницького [3, c. 48]. Він налагоджував контакти з Трансільванією, Швецією, Молдавією, Кримським ханством. Українсько-московські відносини 1648-1654 років пройшли динамічний, неоднорідний і почасти неоднозначний шлях розвитку, позначений неодноразовими переходами від зближення до відчуження та навпаки. Хмельницький, прагнучи залучити московського царя до антипольського союзу, вдавався до різних тактичних прийомів, щедрих обіцянок, дипломатичного тиску і навіть, можливо, не зовсім етичних демаршів [4, c. 22].

Проте політичні реалії початку 50-x років змушують українське керівництво наполегливо шукати сильних та надійних союзників у боротьбі з Польщею. Тому укладення Переяславсько-Московського договору 1654 року стало значним успіхом української дипломатії, який дав їй можливість продовжити діяльність у царині національного державотворення.

У ході українсько-російських переговорів, попри твердий намір українського керівництва зберегти самостійність Війська Запорозького, обмежившись формальним визнанням зверхності московського монарха, представникам уряду Олексія Михайловича вдалося внести до заключних документів окремі положення, які певною мірою обмежували внутрішню та зовнішню політику України. Зокрема, московська сторона відхилила запропонований Чигирином варіант фінансових взаємин, який передбачав виплату сюзерену щорічної заздалегідь визначеної суми данини. Натомість Москва запропонувала і добилася внесення до остаточного тексту документів положення про те, що збір податків з українського населення повинна була здійснювати місцева адміністрація, але від імені царя та під контролем його представників. Не менш важливим обмеженням суверенітету України стала заборона встановлення та підтримання дипломатичних зносин між нею та варшавським і стамбульським дворами та зобов’язання інформувати Москву про характер стосунків України з іншими правителями. Значна частина українського населення не приховувала невдоволення необхідністю складати присягу царю й відмовлялися від неї (не присягнула Запорозька Січ, духовенство, козацтво Уманського та Брацлавського полків).

Найпоширенішим в оцінці українсько-російського союзу є твердження дослідників, котрі оцінюють Переяславсько-московський договір як такий, що узаконював стосунки номінального васалітету. Т. Чухліб стверджує, що можна говорити лише про визнання гетьманом Б. Хмельницьким номінальної васальної підлеглості московському цареві Олексію Михайловичу. Але навіть і це не стримувало українського володаря від проведення самостійної зовнішньої політики, яка досить часто розходилася з планами Москви. [5, c. 81].

Аналіз зовнішньополітичної діяльності України після укладення Переяславсько-Московської угоди 1654 року дає можливість стверджувати, що боротьба з Річчю Посполитою продовжувала залишатись пріоритетним завданням української зовнішньої політики. В нових умовах основним методом реалізації поставленого українським керівництвом завдання визначаються наступальні українсько-російські військові операції, здійснювані в рамках угоди 1654 року.

Міжнародні та внутрішньополітичні події, що відбувалися після 1654 року, переконливо засвідчили недотримання Москвою взятих на себе зобов’язань протектора перед козацькою Україною. Зокрема, цю думку підтверджує підписання Росією Віленського трактату з Польщею у 1656 році. Проте, з часом під впливом певних суб’єктивних чинників укладення українсько-російських домовленостей 1654 року перетворилися з рядової (хоча й дуже важливої з огляду на тогочасну внутрішньополітичну та міжнародну ситуацію) зовнішньополітичної акції гетьманського уряду на легенду про «возз’єднавчу» Переяславську раду.

Отже, після Переяславської угоди українська державність зберігає свою незалежність і у зовнішньополітичній сфері. Якраз у цей період спостерігається активізація української дипломатії. Березневі статті та Жалувана грамота Олексія Михайловича Війську Запорозькому дозволяли вести під контролем Москви дипломатичні стосунки. Обмеження було встановлено лише відносно Туреччини й Польщі. Б. Хмельницький повністю використав таку можливість. Він намагався створити коаліцію у складі Швеції, Бранденбурга, Семигородського князівства, Молдавії, Волощини, Литви та України. Як своєрідну програму-максимум тогочасної зовнішньополітичної діяльності України варто розцінювати плани Б. Хмельницького щодо створення антитурецького альянсу європейських держав, що забезпечувало б міжнародне визнання Української держави та відволікало б сили головних суб’єктів геополітичної рівноваги Центрально-Східної Європи від втручання в українські справи.

Список використаних джерел та літератури:

Чухліб Т. Переяславська угода 1654 p. у контексті міжнародного утвердження ранньомодерної Української держави: причини, укладення, наслідки (Продовження)/Т. Чухліб // Український історичний журнал. – К.: «Наукова думка», 2003. – №3. – c.43-63.
Лист до Олексія Михайловича від 8 (18) червня 1648 року// Документи Богдана Хмельницького (1648–1657). – К., 1961. – C.48-49.
Горобець В. Московська політика Богдана Хмельницького: дипломатична риторика та політична практика/ В. Горобець// Український історичний жуpнaл-К.: Наукова думка, 1995. – №4. – C. 45-56.
Горобець В., Струкевич O. Українсько-російські політичні відносини другої половини XVII-XVIII ст.: тенденції, характер, етапи // Український історичний журнал. – К.:Наукова думка, 1997. – №1. – c. 22-43.
Чухліб Т. Козаки і Монархи. Міжнародні відносини ранньомодерної Української держави 1648–1721 pp/ Т. Чухліб. – К.: Видавництво імені Олени Теліги, 2009. – 616 c

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *