Хронологія мововбивства українського народу

Мова – це також обличчя народу, воно тяжко спотворене.

Ліна Костенко

Мовне питання для українців протягом всього історичного розвитку було, і залишається нині, актуальним. Тема лінгвоциду (заборони української мови) в нашому суспільстві не набула широкого обговорення, хоча на мовному питанні часто спекулюють політики, соціологи, діячі культури і освіти. Поняття «лінгвоциду» у «Енциклопедії сучасної України» трактується як «цілеспрямоване нищення мови як визначальної ознаки етносу».

Відомий український мовознавець Микола Зубков наголошує, що жодна країна світу не зазнала такого тиску на державному рівні по своїй культурі і мові, як Україна. Сучасна письменниця Оксана Забужко за неповних 200 років нарахувала 173 постанови, що обмежували функціонування української мови.

Історія заборон української мови за царської росії

Початок обмеження функціонування української мови М. Зубков виводить від виданої у 1627 році постанови патріарха Філарета, щоб книг литовського друку не купували (так на той час називали книги видані українською та білоруською мовами). Планомірне нищення української культури московським царатом через встановлення контролю над українською церквою, освітою і культурою, суттєво зменшували сферу функціонування української мови, зводячи її роль до «мови селян».

Серед актів, що найбільш негативно відобразилися на українській мові, слід назвати:

• указ російського царя Олексія 1672 року про заборону друку книжок на території України,
• указ Петра І 1709 року про введення цензури під час друку українських книжок,
• укази російського царату (1709, 1720, 1721, 1726 ) про перехід з кирилиці на «гражданку», що спотворювала звучання та правопис української мови.

Окрім законодавчих актів, російський царизм проводив планомірну політику «обрусіння народів», яка мала на меті нівелювання етнічної приналежності, Катерина ІІ активно пропагувала ідею «великоруської єдності» українців та росіян. Після ліквідації Запорозької Січі у 1775 році почалося планомірне закриття українських закладів чи переведення їх на російську мову викладання та вилучення українських букварів.

Російський царизм намагався не лише контролювати систему освіти та видавництво, а й розпочав переслідування діячів культури, що пропагували українське слово. Так, у 1817 році закрили Києво-Могилянську академію, яка була осередком української культури, у 1847 – арештували учасників «Товариства Святого Кирила і Мефодія», серед яких був титан українського слова Тарас Шевченко. А Валуєвський циркуляр 1863 року, взагалі, проголошував, що «малоросійської», як на той час іменували українську мову, немає і не може бути! Політика мововбивства українців продовжилася через заборону виголошення церковних проповідей українською, постановки вистав, ліквідацію періодичних видань, правопис імен за російським взірцем.

Заборони української мови в СРСР

У радянський час діячі української культури, науки, освіти постійно страждали від репресивних заходів уряду. Арешти, доноси, розстріли, чистки, «єжовщина», «ждановщина» – це умови, в яких змушені були творити українські митці. На державному рівні у 1938 році було запроваджено обовʼязкове вивчення російської мови, а в 1958 вивчення української мови в школах залишали «на розсуд батьків», які постійно піддавалися впливу пропаганди про непрестижність українського слова.

Українське слово вистояло

Проте українське слово вистояло. Кожна епоха мала своїх великих митців, які попри все творили українською. Навіть у незалежній Україні, коли, здавалося б, перестали існувати обмеження, а українська мова проголошена єдиною державною, не всі українці вільно володіють рідним словом. Питання мововбивства та лігвоциду набули особливої гостроти та обговорення в українському суспільстві після російського вторгнення. На тимчасово окупованих територіях зафіксовані випадки навʼязування російської та нового витка мововбивства українського народу, що є порушенням українського та міжнародного законодавства.

Підсумовуючи, хочу зазначити, що український народ проніс через роки мову, як головну ознаку національної ідентичності. Ми вистояли, змогли зберегти рідне слово, розвивати його. І головним завданням нашого покоління вважаю вивчати, спілкуватися, розширювати сферу функціонування української мови, адже це – головна ознака нашого народу.